В пору моєї молодості чимало зразків західної культури радянською офіційною ідеологією, м’яко кажучи, не заохочувалися. Ну справді, навіщо вам здалися усі оті Pink Floyd, Deep Purple, «Зоряні війни», «Щелепи»… Обійдетеся, товариші, без усього цього буржуазного мотлоху… До чого це призводило, здогадатися неважко - заборонений плід ставав ще солодшим. І ще більше вабив до себе.
Історичні процеси, як відомо, рухаються по спіралі. Нині, коли частенько лунають заклики поставити бар’єр перед російськими акторами і співаками, деколи здається, що за цим стоїть тінь «сірого кардинала» брежнєвських часів Михаїла Суслова, який розпеченим залізом випікав усіляку ідеологічну скверну. Ну, з Кобзоном, Порєченковим, Охлобистіним та багатьма їм подібними все зрозуміло – вони скомпрометували себе відкритою підтримкою «лугандонівських» сепаратистів, і заборона в’їзду на територію України – належна оцінка їхніх «заслуг». А от пропозиції деяких шановних колег-журналістів бойкотувати або ж взагалі заборонити гастролі, приміром, А. Малініна, або ж сатирика М.Задорнова особисто мені зрозуміти важкувато. Безумовно, тут присутній суб’єктивний оціночний момент: пісня «Забава» на вірш С.Єсєніна (люблю його творчість, і що тут вдієш?) віддавна є однією з улюблених, а забороняти гостре слово Задорнова на тій лише підставі, що він десь колись не зовсім поштиво «проїхався» по Україні (невже ми такі ідеальні й у нас немає над чим їдко посміятися?) видається чимось схожим на те, як у першій-ліпшій забігайлівці підпилий «бикуватий» суб’єкт спалахує гнівом через якусь дріб’язкову реальну чи уявну образу. Задорнов же, якщо дуже не помиляюся, є доволі космополітичним у виборі мішеней для своєї сатири і частенько полюбляв позловтішатися над звичками і манерами рідного російського істеблішменту. І, знову ж таки ризикуючи видатися відступником зазначу, що мені чомусь цікавіше слухати його, ніж споглядати наших «Вар’ятів». Не нав’язую нікому своїх поглядів і смаків, але сподіваюся, офіційне сповідування у нас європейських цінностей (в тому числі й права на вільне висловлювання своєї думки) наразі дає й мені право її висловити.
Тут є ще один істотний момент: закликаючи до бойкоту чи заборони, варто подумати над тим, що можеш запропонувати в якості заміни. Ось із цим у нас, здається, суттєві проблеми. Знову ж таки, багато залежить від суб’єктивних смаків і уподобань. Ще раз скористаюся привілеєм автора і пошлюся на власний досвід. В дитинстві я чув від діда і батька багато оповідок про козацтво і його звитяги. Не можу сказати, що ці історії залишали мене байдужим, однак справжнім кумиром для мене (і для мільйонів інших хлопчаків) був мужній герой югославського актора Гойко Мітіча з вестернів студії «ДЕФА». Чому індіанець з американських прерій приваблював більше, ніж наше рідне козацтво? Та тому, що історії про нього подавалися цікаво і захоплююче, були позбавлені примітивної дидактики і надмірного занудливого пафосу.
Цікаво і захоплююче – ці критерії в культурі й мистецтві ніхто не в змозі відмінити й заборонити. І кордонів вони визнавати не схильні.
