… Знову й знову звідкілясь долинають хвилюючі слова пісні незабутнього Назарія Яремчука (сьогодні – саме річниця його передчасної смерті) : «У білої заздрості – біла печаль, у чорної – чорний весь світ…», наче проводячи межу між людським і нелюдським… А побажання «до старості не знати чорної заздрості» є не інакше як поетичною утопією - навряд чи знайдеться людина, яка б в своєму житті нікому не заздрила.
Я, приміром, заздрю Джеку Лондону за його роман «Морський вовк» і Ернесту Хемінгуею за оповідання «Старий і море», оскільки знаю, що нічого подібного не напишу;
Заздрю режисеру Стівену Спілбергу за фільм «Список Шиндлера»;
Заздрю поету Борису Олійнику, чиї поезії про Тараса Шевченка читаю навіть з більшим задоволенням, ніж твори самого Шевченка;
Заздрю іншому Шевченку – Андрію, видатному голеадорові, оскільки сам чого-небудь серйозного у футболі, на свій жаль, не досяг;
Заздрю художнику Іллі Глазунову за монументальне полотно «Містерія ХХ століття»;
Заздрю Фредді Меркюрі за його знаменитий хіт «Show must go on», тим більше що самому, як мовиться, слон на вухо наступив і мій спів може терпляче й без протестів слухати хіба що чотириногий друг – амстаф на ім’я Дік;
В якому кольорі зобразити таку заздрість? Мабуть, все-таки в білому, тому що в ній немає й натяку на недоброзичливе ставлення до тих, кому мимоволі заздриш. Але…досить зображати з себе толерантного інтелігента, який смиренно сприймає життєві реалії. Коли бачиш, як наділена безмірним нахабством напівграмотна посередність брутально прокладає собі дорогу і таки опиняється на якійсь містечковій вершині, то разом із зрозумілим подивом відчуваєш, буває, й щось схоже саме на оту заздрість. Якого вона кольору ? Скоріше таки чорного, оскільки доброзичливість у ній і не ночувала. А, може, елементарне прагнення справедливості подеколи набуває таких незугарних форм? Ти, звісно, проганяєш від себе це мерзенне почуття, наче надокучливу муху, але людську природу не перебореш. А в ній чорне та біле сплетені у тісний клубок…
Ігор Дуда
