В день жіночого свята, яке вже кілька років поспіль хочуть скасувати, але навряд чи це зроблять (через пасивний чи активний опір кращої половини людства) хочеться згадати одну маленьку жіночку, яка зробила велику справу: втерла ніс чоловікам у царині, що вважалася їхньою прерогативою.
Кіно люблять всі. Цей вид мистецтва здатен задовольняти смаки як найбільш вибагливої, так і зовсім неперебірливої публіки. Хтось мліє від сюрреалістичної, на межі підсвідомості, стилістики стрічок М. Антоніоні, А. Тарковського; багато хто проливає ріки сліз разом з героями нескінченних мелодраматичних серіалів; ще когось хлібом не годуй – дай лише полоскотати нерви спогляданням різних жахів, у порівнянні з якими давні картини засновника жанру «трилер» А. Хічкока видаються невинними кінорозвагами для дітей молодшого віку. Проте є жанр, який має прихильників у різних категорій глядачів, незалежно від віку, статі та рівня інтелекту. Мова йде про пригодницько-детективне кіно. Створення його в усі часи вважалося справою чоловіків. Відшукати серед режисерів-постановників безлічі цих стрічок жіноче ім’я – справа не легша, ніж для Холмса, Мегре чи Пуаро розкрити заплутаний злочин. І все ж, знайшлася поміж представниць слабкої статі особа, яка, без перебільшення, втерла ніс чоловікам, змусивши їх шанобливо скинути перед нею капелюха. Звати її Тетяна Ліознова, і знаменита вона тим, що поставила фільм, який і нині в усіляких опитуваннях посідає чільні місця – «Сімнадцять миттєвостей весни».
Багато хто ще пригадує, з яким феноменальним успіхом пройшла в серпні 1973-го його прем’єра, як порожніли перед кожною серією вулиці, як захоплювалися всі блискучою грою В. Тихонова, Р.Плятта, Л. Бронєвого, Є. Євстигнєєва…З нагоди жіночого свята не відмовлю собі в спокусі додати до розповіді амурну нотку: примірити мундир штандартенфюрера СС і красуватися в ньому протягом усіх «Миттєвостей» цілком міг А. Гоміашвілі (Остап Бендер із «12 стільців» Л. Гайдая), до якого, якщо вірити «кіношним» пліткам і пересудам, Ліознова в ту пору дуже «нерівно дихала». Уявити собі запального грузина в ролі «істинного арійця з нордичним, витриманим характером» - це, мабуть, було б із розряду фраз-анекдотів, які гуляли тоді країною
(негр-блондин, єврей-колгоспник…). Врешті-решт, імпозантний чорно-сріблястий однострій дизайну фірми Hugo Boss (а заразом – і перуку на лисіючу голову) таки одягнув В.Тихонов. Одягнув - і став предметом зітхань і потаємних мрій багатомільйонної армії жіноцтва СРСР і тодішнього соцтабору. А на додачу – ще й персонажем цілого циклу тих же анекдотів.
Ліозновій пощастило не лише з Тихоновим, а й з тим, що її режисура базувалася на солідній літературній основі, створеній Ю. Семеновим. Однак відомо чимало прикладів, коли недолуга режисура зводить нанівець найдосконаліший сценарій. У випадку ж із «Миттєвостями» маємо зразок поєднання добротного сценарію, майстерної режисури, прекрасної акторської гри. Плюс, звичайно, чудова музика М. Тарівердієва, що створила неповторне емоційне тло стрічки. Іноді, спостерігаючи за
напруженими перипетіями фільму, просто не вірилося, що його творцем є жінка. Звичайно, з позиції нинішнього дня по-іншому сприймаються події серіалу. Переоцінка цінностей, що торкнулася всіх сфер нашого життя, не могла не зачепити й історичного минулого. Проте і сьогодні викликають повагу мудрість і людяність пастора Шлага; не втратила актуальності тема беззахисності перед лицем жорстоких обставин професора Плейшнера; є широкий простір для «креативності» суб’єктів типу провокатора Клауса…Якщо взяти до уваги, що до «Миттєвостей» у творчості Т.Ліознової домінувала «жіноча» тема («Три тополі на Плющисі», «Євдокія», вже пізніше – «Карнавал»), то такий несподіваний «роман» з пригодницьким жанром видавався дещо дивним і ризикованим. Ризик, однак, цілком виправдав себе. Жінка вкотре довела, що коли вона серйозно береться за справу, то їй підвладне все.
