У літературних творах соцреалізму завжди поставали  образи  людей з народу, котрі усім серцем прийняли радянську владу й не шкодували життя, щоб вона міцніла й утверджувалася їм на радість. Правда, ота «радість» була одягнена у фуфайку й взута в кирзові чоботи, животіла на жебрацькі трудодні, з яких  робила внески ( звісно ж, добровільні!) у Фонд миру... А рідна влада, за яку так самовіддано боролися оті, в фуфайках і кирзових чоботах, врешті-решт переродилася у комуністичну номенклатуру. Розкошувати ж номенклатура могла лише за допомогою могутнього апарату тотального контролю. Для власного процвітання необхідно було перетворити  спільноту під назвою «радянський народ» на покірне стадо. Це, в свою чергу, вимагало його ізоляції від решти світу за допомогою «залізної завіси». 

Однак це ще не все. Конче необхідно було, висловлюючись на комуністичному жаргоні, «витравити приватновласницькі інстинкти» у людей. Позбавивши мільйони громадян життя, система ще й обмежувала  їхнє право мати власність.

Зміна соціально-політичної формації означала, передусім, зміну форми власності. Від лукавої назви «загальнонародна» вона  трансформувалася у звичну для  світу «приватна». Було б наївно думати, що цей процес у країні жебраків пройде гладко і безболісно. Та навряд чи хто сподівався на початку 90-х побачити таку  вакханалію з приватизацією, яку  дотепники  охрестили «приХватизацією». Навряд чи хтось очікував такого розгулу хижацьких інстинктів, найтемніших проявів людської душі, не стримуваних ані нормами моралі, ні Божими заповідями.  Навряд чи хто чекав, що властиві нам  хитруватість, зажерливість і заздрісність (навіщо приховувати?) вихлюпнуться брудним, смердючим  потоком і  так запаскудять атмосферу в суспільстві.  Природне людське бажання мати достойні умови життя в наших умовах перетворилася на бійку за місце на маленькому плоті під час катастрофи корабля. Тут уже не до  етичних норм чи християнських цінностей – відштовхнути б ногою конкурента, щоб уціліти самому.  Ну, а коли вже хтось «присмокчеться» до   джерела, з якого можна досхочу поживитися, то  відтягти його від нього вже не вдасться - смоктатиме, доки не лопне як переповнена кров’ю блощиця. Апетит після  десятиліть рівності у злиднях – ненаситний.  Культура споживання – в зародковому стані, або ж відсутня. Рівень загальної культури – печерний. Стримуючі бар’єри у суспільстві – хирляві, продажні та неефективні. Демократія у соціумі, що нагадує скляну посудину зі скорпіонами, обертається  хаосом і банальним свинством.

Ігор Дуда