Подіям, які ми називаємо революційними, неминуче властива пафосність: виступів з трибун політиків, польових командирів і рядових учасників, скандувань багатотисячних зібрань людей, заголовків на сайтах і друкованих виданнях.
А гасла як приємно лоскотали вуха й тішили очі! "Бандитам тюрми!", "Україна без олігархів!", "Революція - це ми!", "Вільні творити майбутнє!","Геть....!"(з цілою купою можливих продовжень). Атмосфера піднесення, викликана очікуванням змін на краще (а що може більше підживлювати народний порив?), здавалося тоді, облагороджувала людей, робила їх шляхетнішими, не кажучи вже про те почуття єднання, що його відчували учасники велелюдних великих і малих Майданів по всій Україні.
Саме в пам’ятні дні Революції гідності довелося побачити маленький плакат-малюнок, розклеєний на дверях державних установ. Він застерігав потенційних хабарників, що за їхніми діями пильно слідкують члени Небесної сотні, апелював до їхньої правосвідомості й просто людської порядності. Чи дієвим виявилося це застереження – судіть самі. Ніби й недавно це було, а здається – минула вічність…
Революційний ентузіазм не може бути довготривалим і тим більше - постійним. На зміну пафосним рікам приходить рутинна буденщина, коли доводиться дбати про хліб насущний. Отоді, оговтавшись від легкого переляку, намастившись парфумами і напшикавшись дезодорантами після короткотривалого перебування у контейнерах для сміття, на світ білий вилазить усіляка нечисть. І починає "рішати" свої звичні справи.
Про малюнок на дверях ОДА згадав недаремно - днями там було проведене чергове зразково-показове затримання посадовця, який спокусився на, як йому здавалося, легкий і не зовсім дотичний до закону приробіток. Сума - $500-може, й не фантастична як на наш час (доводилося чути про хабарні справи, де фігурували куди більші цифри), але сам факт засвідчує: наша давня болячка, в обіймах з якою ми гордо премося в Європу, нікуди не поділася. І навряд чи подінеться - ну, зріднилися ми з нею, нічого не вдієш. Мабуть, мав рацію один мій давній знайомий, котрий колись доводив мені, що корупція в українських умовах - це єдино можливий регулятор взаємовідносин між людьми, своєрідна змазка, без якої економічний і політичний механізми почнуть скреготати і не виконуватимуть свої функції. Я намагався тоді заперечувати йому, кивав на країни Скандинавії, на Сінгапур, а він наводив мені приклад Китаю, де корупціонерів нерідко привселюдно страчують, а корупції менше не стає. Отже, справа таки в менталітеті? І ніякі революції і кампанії з "випікання розпеченим залізом" не зарадять?
Боюся, що таки ні...
