У виставковому залі панува­ла тиша, яку порушували лише приглушені голоси відвідувачів і скрип їхніх кроків.

Я, загалом, не є великим ша­нувальником живопису, і при­вело мене сюди зовсім не бажан­ня отримати насолоду від пороз­вішуваних на стіні різножанро­вих творів.  Просто маю виріши­ти одну справу зі знайомим ху­дожником і, поки він чаркує з колегами у студії, мимохіть за­повнюю прогалину у своєму ес­тетичному вихованні. Втім, ос­новну мою увагу привертають не так витвори мистецтва, як людські типи, присутні тут таки, на вернісажі. І з-поміж них око відразу вирізняє даму в чорному, яка стоїть, підперши долонею правої руки лікоть лівої, і замисленим поглядом дивиться на якусь картину. Зібране у вузол золотаве волос­ся доповнює елегантний стиль одягу, а граційно підтримуване великим і вказівним пальцями підборіддя додає обличчю дами вишуканості й навіть (будемо справедливі) одухотвореності. Обличчя, може не таке уже й юне, але ретельно доглянуте, із ненав'язливим макіяжем. Ціка­во, скільки їй років? Не інакше, як увесь свій час, окрім цієї виставки, витра­чає на фітнес, басейн і косметичний кабінет. Цікаво також, на­скільки зміниться враження, коли вона відкриє рот? Якщо взагалі зволить відкрити...

Я далеко не Ален Делон і навіть не Річард Гір. Та все ж володію деякими навиками флірту, як, зрештою, всі особи­ни чоловічої статі. Гм... дама, здається, прийшла сама. Отож, якщо мені й судилося отримати по пиці за приставання до чужої жінки, то принаймні з певною відстрочкою. А може... Тихенько кашлянувши в ку­лак і подумки перехрестив­шись, підходжу ближче до дами. Вступна фраза уже скла­дена, та перш ніж я встигаю розкрити рота, жінка несподі­вано повертається у мій бік і тоном знавця кидає:

- Ці лінії могли б бути трохи м'якшими.

Ця репліка не адресована пер­сонально мені - просто даму, очевидно, переповнювали по­чуття, і вона відчула потребу їх висловити, байдуже кому. Я саме нагодився як підходящий об'єкт.

- Ви думаєте? - запитую, не маючи жодного уявлення про м'якість чи жорсткість ліній на малюнку.

- Звичайно, - мовила вона, граційно вказавши мізинцем, - ось - погляньте... не знаю, це вже якась герменевтика.

"Герменевтика, герменевти­ка... - гарячково забігало в моїй голові, - зажди, це, здається, щось зі сфери езотерики... Карлос Кастанеда чи щось подібне. Це надто непевна тема, тут можна легко гепнутися в калю­жу. Треба терміново змінити напрям розмови. Ось хоча б про натюрморт".

- А як вам ця гастрономічна лірика? - запитую якомога нед­баліше, показуючи на картину, що висіла поруч.

- Гастрономічна? - жінка глянула на мене з ноткою по­блажливої цікавості.

- Саме так, - відказую я, - людина позбавлена фізичної можливості постійно їсти різні делікатеси, отож вона хоче спо­живати їх і візуально.

- Цікава думка, - жінка ледь усміхнулася, - хоча й трохи цинічна.

- Не більш цинічна, ніж саме життя, - зауважую, задоволе­ний, що трохи віддалився від езотеричної теми.

- Ви прагматик? - ледь нахиливши голову, з помірною дозою кокетства запитала дама в чорному.

- Скоріше, реаліст.

- І мистецтво теж любите реалістичне?

- Та... як сказати, - бурмочу непевно, відчуваючи, що розмо­ва знову може завернути на не­звідану царину, -ось, приміром,  "Містерія XX століття" Глазунова, це що? До речі, давно мрію дістати репродукцію, та поки що не вдається.

- Я, здається, зустрічала у себе вдома, - тихим оксамитовим го­лосом промовила дама, - якщо ви так мрієте про неї, можу вам презентувати.

- Ну, навіщо ж так! – змахую руками із вдаваним і трохи пе­ребільшеним протестом, - я з радістю куплю її у вас.

- Облиште гроші! – жінка ледь нахмурила брови, - ідемо краще, подивимося далі.

Ми мовчки дійшли до кінця вернісажу. Я геть забув про сво­го знайомого художника. По­хмура осіння темрява за скля­ними дверима галереї наштовх­нула мене на нову ідею.

- Чи не зайти б нам з вами у якийсь затишний заклад? - за­питую, - як аванс за Глазунова. Сподіваюся, на вас ніхто не чекає? -поцікавився, внутрішньо напружившись.

- А що - можна, - несподіва­но швидко погодилася дама, - одним мистецтвом жити не­ можливо.

«Що ж, тим краще - не люблю довгих упадань і умовлянь»,- думаю про себе.

- То куди ми підемо? - запи­тала моя супутниця, зіщулив­шись від пронизливого вітру.

Куди бажаєте, - відносно впевнено відповів я, сподіваючись, що скромність - не остан­ня з її чеснот.

Півтори години за приємною розмовою промайнули непомі­тно. Кава і келих "Мартіні" вель­ми сприятливо позначилися на настрої Тетяни (так звали мою нову знайому). Вона з прихиль­ним інтересом слухала мої опо­відки, іноді кидала дотепні реп­ліки, її щоки порожевіли - куди й поділася ота незворушна й холодна особа, яку я нещодав­но зустрів на виставці.

- Та перестань ти оглядати­ся! Ніхто за нами не слідкує! - шарпнула Тетяна мене за лікоть, впіймавши мій крадь­кома кинутий через плече по­гляд.

- Вибачай, вовча звичка, - трохи зніяковіло відповів я.

- А ось і мій дім, - сказала Тетяна, коли ми підійшли до будинку, - я мешкаю на третьому поверсі.

- Т-а-к, ясно, - протягнув я, переступаючи з ноги на ногу.

- Може... зайдемо до мене? - несподівано запитала жінка, кинувши на мене швидкий по­гляд. І додала:

- Принаймні, каву обіцяю теж непогану.

- А що - можна, - відповів я її ж словами і якомога безтур­ботнішим тоном.

Все ж до Тетяниної квартири я увійшов навшпиньки, наче злодій. Помешкання могло б слугувати ілюстрацією до теми про комфортність житла. Про­думаний до дрібниць інтер'єр, модерний телевізор, царство гігієни у ванній кімнаті... Та найбільше впадав у вічі порт­рет на стіні. Літній чоловік із солідним животиком і в кумед­ному блейзері радісно усміхався, тримаючи в одній руці спінінг, а в другій - впійману рибину.

- Це хто, твій батько? - лег­коважно запитав я.

- Ні, - відповіла Тетяна і, хвильку подумавши, додала, - це мій Антончик ... чоловік.

- Чоловік? - здивувався я, відчувши, як слова стрягнуть у горлі, - а... де ж він?

- Він на симпозіумі у Кракові, - спокійно відповіла вона, - скидай піджак, сідай, я зараз приготую каву.

Я вмостився у зручному кріслі і, поки Тетяна варила каву, гор­тав альбом з репродукціями, раз по раз кидаючи злодійкувато-винуватий погляд на Антончика. Не вистачало лише, щоб він заявився... Стрибати з третього поверху трохи високувато, би­тися з чоловіком, значно стар­шим за тебе, теж якось не пристало, та и сподіватися на те, що він ґречно сяде з нами пити каву, більш, ніж наївно... Але ж Тетяна, як вона зважилася? Я, загалом, не мораліст, але той аб­солютний спокій, з яким жінка привела мене до себе, дещо збен­тежив і явно свідчив про те, що я у цій якості тут, мабуть, далеко не перший.

- А ось і кава, - почувся ме­лодійний Тетянин голос, і з'я­вилася вона сама, у розкішно­му халаті і з блискучою тацею, на якій парували дві мініатюрні чашечки з кавою.

Далі все було, як звично буває в таких випадках. Тетяна була ніжною і вмілою, а її схвильо­ваний шепіт діяв просто магіч­но...

Я прокинувся від якихось звуків на кухні. Швидко підвівся, обмотався рушником і вийшов. Тетяна, з бездоганною зачіскою, збивала щось у посу­дині.

- Що ти робиш? - запитав я.

- Ось, готую пудинг Антончику, він його дуже любить.

Впіймавши мій настороже­ний погляд, вона додала:

- Він завтра вранці приїж­джає.

Я розумів, що мій час вичер­паний. Одягнувшись, попряму­вав до дверей.

- Почекай, - окликнула мене Тетяна. Вона підійшла, трима­ючи щось у руках. - Ось, візьми, я обіцяла.

Ілля Глазунов, "Мистерия XX века".

- Дякую, - сказав я.

- Все нормально? – запитала Тетяна.

-Так, - машинально відповів я.

- Ну, бувай, - мовила жінка.

- Бувай, - відповів я і кинув погляд на стіну. З неї до мене радісно усміхався Антончик з уловом.

Я підморгнув йому у відповідь.

Юрій Максимчук